Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


революційне гасло панів, а в кінці того самого тиждня появився четвертий універсал і стаття, що самостійність це гасло соціялреволюціонерів, і що найбільшими його ворогами єсть ті самі пани кровопійці поміщики.

Розуміється джерело тих вагань не лежало в українськім народі. І не тому проголосили інтеліґентські українські соціялістичні партії самостійність, що вони раптом відчули непереможне бажання мас мати свою власну державу, а просто тому, що нова Росія большовицька не захотіла з ними, як репрезентантами української нації, говорити. Не стало раптом того, перед ким можна було посередничити. Російські большовики, а не національна ідея українська, примусили наших провідників нації ступити на шлях повного національного визволення, шлях самостійности і державного будівництва.

Беручи в цім будівництві приклад зі своїх ворогів і учителів, забули тільки наші раптом народжені самостійники, що російські большовики мали за собою десятки літ державного й національного думання; що переворот большовицький був за довго перед тим підготовлений не тільки соціяльною але й національно-державною працею російської інтеліґенції. „Въ манифестахъ Пугачева — писав ще в 70-их роках російський революцийний „Впередъ“ — было болѣе крѣпкихъ залоговъ неотвратимыхъ, грозныхъ пророчествъ для будущаго, чѣмъ во всѣхъ либеральныхъ и радикальныхъ проповѣдяхъ противъ алтаря и престола… Но смѣлый самозванецъ не сумѣлъ организовать возстанія… Гдѣ же летаешь ты, предсказанный Пугачевымъ и ожидаемый воронъ? Долго-ли русскому народу ждать свое будущее?“ — „Ожидаемый воронъ“ — новий Пугачев — прийшов. Йому зосталось тільки зорґанізувати те, що було підготовлене поколіннями російських революціонерів: державників і патріотів.

Не забула натомість наша ліберальна й радикальна, на соціялістичний колір під час революції перефарбована, українська інтеліґенція нічого з того, чим жила вона до часів свого „самостійництва“. Монополь представництва української нації, вироблений нею в часах політичного посередничення, був задержаний нею й у часах будівництва української держави. Тільки вона має право українською державною роботою кермувати. Тому вона не хотіла допустити українських національних несоціялістичних елєментів до Центральної Ради. Тому поборювала вона весь час зародки національно-українського большовизму. Тому бойкотувала вона врешті гетьманщину в першім чисто національнім і чисто самостійницькім періоді її істнування, коли премєр Лизогуб при участи міністра закордонних справ Д. Дорошенка намагався всіма силами українські праві соціялістичні й демократичні кола до тієї, єдине тоді можливої, форми нашого державного будівництва притягнути.[1]

7

  1. Аналіз національної української політики в часах гетьманщини до теми цього мого листа не належить. Такому аналізу маю надію присвятити Один з дальших моїх листів. Але щоб уникнути непорозумінь, мушу тут зразу зазначити, що, говорячи взагалі про нашу національну політику й усі її політичні форми, маю на увазі систему, а не поодиноких людей і що з точки погляду національної політики треба в гетьманщині розріжняти відразу ці два періоди: українсько-державний хліборобський при кабінеті Лизогуба й російсько-федеративний протофісівський при кабінеті Гербеля.
    Уступку фінансістам з Протофісу і проголошеня федерації — навіть у тій формі теоретичній а не практичній, в якій вона була проголошена (бо та Росія, з якою малося творити одно державне тіло — а не міждержавний союз — тоді не істнувала) вважаю політичною й національною катастрофою для українського хліборобського консервативного класу. Для цього класу питання державної незалежности — це питання чести, це — бути або не бути. Чи можна собі уявити, щоб такіж самі німецькі, анґлійські, французькі, польські, російські і т. д. консервативно-аґрарні кола зрікались політичної незалежности своїх націй? Без національно-державної незалежницької ідеольоґії не можемо собі помислити класу, якого моральна сила й політичне значіння полягає перш за все в збереженню аристократичної, не підданчої, вільної, незалежницької, не рабської національно-державної традиції — традиції його дідів і прадідів…
    Перший і найдовший період Гетьманства Павла Скоропадського був безумовно періодом будівництва державної й національної української незалежности. Яко такий він дав максімум того, що до цього часу могла здобути українська нація, зденаціоналізована й здеморалізована попереднім російсько-петербурґським періодом свого державного істнування. І в ньому було найбільше задатків для дальшого нормального й буйного розвитку нашої нації, не зважаючи навіть на деякі великі політичні помилки й хиби, що були й у цьому періоді.
    До таких найважніщих помилок причисляю: 1. Становище супроти Центральної Ради. Бо хоч вона була розігнана не Гетьманським Урядом, а вищим німецьким командуванням — але незапротестованя проти цього факту, а значить мовчазна солідарність з ним — було з національного погляду таким-же самим деструктивним явищем, як знищеня Центральною Радою українських хліборобів при допомозі Керенського і „єдиного російського революцийного фронту“. 2. Заборона в самім початку гетьманщини селянського зїзду — заборона зовсім зайва, бо настрій того селянства вже тоді був виразно національний і патріотичний, ворожий до російської большовицької інвазії. 3. Помилка найважніща — безсилість і пасивність Уряду супроти „карательних експедицій“, орґанізованих найбільше нікчемними і хамськими елєментами — грабіжниками, пройдисвітами й провокаторами, що навмисне й свідомо дискредитували серед селянських мас ідею української держави. Але відомий факт, що Гетьман не раз просив представників української демократії, допомогти йому боротись з тим розкладовим явищем. Бойкотуванням своєі власної держави, українська демократія несе за її помилки перед історією одвічальність не меншу, чим ті, що тоді на чолі української держави стояли…