внутрішньої національної траґедії не знає історія ні одної з европейських націй.
Все це зрештою оказалось розуміється безцільним. Реальні сили інтеліґентських більш або менш соціялістичних Українців не виросли ані на йоту під впливом того, що вони замість на автономії рішили політично спекулювати на самостійности. Як давніше так і тепер, дійсна, жива сорокаміліонова нація була поза рамками „лівіще кадетів і правіще большовиків“, в яких жила й проявляла свою активність українська інтеліґентська демократія.
Ми в своїй історії вже раз такий же самий поступовий і демократичний інтеліґентський рух переживали. Це була наша реліґійна унія в XVII. столітті. Вона — поминувши її реліґійний і культурний бік, про який тут не говорю, зазначивши тільки, що з того боку вона відограла величезну позитивну ролю — під оглядом політичним намагалась примирити українські національні змагання з інтересами польської держави і якої провідники, освічені по европейські поступові інтеліґенти, хотіли стати єдиними репрезентантами української нації перед польською державою і єдиними посередниками між цією державою й українськими народніми масами. Для того вони хотіли знищити дві инші українські національні сили: тодішніх українських „реакціонерів“ та старовірів православія з одного боку, і провідників тодішньої соціяльної революції, низове козацтво — з другого. Але це тодішнім політичним уніятам не вдалося. Соціяльна революція й православна шляхецько-міщансько-попівська реакція сполучились разом і під проводом Великого Гетьмана Богдана Хмельницького витворили дійсно всенаціональний рух, що розвалив польську державу й розігнав тодішніх серединців — українських уніятів.
Тепер подумаймо, що сталося б з нами в XVII століттю, колиб польська держава, кинувшись у проектовану тоді турецьку війну й потягнувши за собою в цю війну, як цього хотів король Володислав IV, і українську козаччину, була б війну програла й через те розвалилась. Що сталося б, колиб на чолі визвольного руху української нації стали вороги програвшого війну короля Володислава й української козаччини — українські уніяти, які, бажаючи потягнути за собою народні маси, а самі належачи до безземельної інтеліґенції (цей факт між иншим усе підкреслювали тодішні оборонці православія), роздаровувалиб їм землі українських „королівських приятелів“ козаків і українських православних реакціонерів, „соціялізувавши“ при тім у Хмельницького його хутір Суботів, а в Київо-Печерської Лаври всі її численні маєтки.
Очевидно сталося б тоді те саме, що сталося й тепер з державним будівництвом, веденим такими ж самими — й по своїй соціяльній інтеліґентській природі й по свому духу посередників — нашими сучасними політичними уніятами.
Нова творча всенаціональна Хмельниччина могла б була за наших часів спалахнути тільки тоді, коли б Керенський, удержавшись при власти, віддав був нашим політичним уніятам з Центральної Ради усю владу на Україні й коли б проти них і проти російської демократичної
