Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/60

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Дозволив я собі згадати цей дрібний епізод тому, що він не одинокий. Для тодішніх провідників нації — а ними були виключно українські інтеліґенти — „пан“ та „поміщик“, який „не состояв у національній меншости“, не виголошував демаґоґічних промов і не записався в партію есерів, а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був „найсвідоміщий Українець“ і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обовязок.

Весь перший період Центральної Ради в унутрішній політиці пройшов — як було сказано — під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціялістами зокрема.

Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошеня незалежности України, миру з Центральними Державами та війни з Керенським, якого ми вважали ставлеником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. Завданням того ставленика було — як ми думали — зробити російську революцію коштом зруйнування „аґраріїв“, тоб то фактично коштом зруйнування України в першій мірі. Але навіть на самостійників-соціялістів дивились — як пише В. К. Винниченко в своїм „Відродженю Нації“, як на „людей занадто вже хоробливо пронятих національним чуттям“. Що ж до самостійности, то навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революцийні сили всієї Росії“.[1] Щож допіру говорити про нас — самостійників і несоціялістів.

В результаті українська інтеліґенція, замість во ймя національної ідеї та єдности української нації подати братню руку українським хліборобам, облобизалась во ймя єдности російського революцийного фронту з Керенським, одержавши за це від нього обвинуваченя в „30 серебренниках“. Замість миру з Центральними Державами, який тоді не зруйнованій ще Україні міг запевнити силу й будуччину, відбулось знамените „Тарнопольское наступленіе“, зроблене тоді по голосним, у пресі російській і українській опублікованим, військовим наказам Керенського й Петлюри. Потім прийшов „третій універсал“. Український хлібороб був зруйнований до щенту, а антантський фінансіст потирав із задоволеним руки.

Оповідають, що Клємансо був дуже злий, коли довідався, що ці самі Українці, які так приязно балакали з ґенералом Табуї, заключили берестейський мир. Для нього очевидно одразу стало ясно, що на Україні влада опиниться в руках природніх союзників німецьких консерваторів — аґраріїв українських і що ці аґрарії відплатять ліберальній антантофільській московській буржуазії за Керенщину миром з ворожими Керенському, Антанті й капіталістам російськими большевиками. „Прийдуть ще до мене ці Українці!“ — так мав покрикувати тоді „старий тигр“ европейського фінансового капіталу. Де-які потім дійсно прийшли, де-які ні.

  1. Відродження Нації І ст, 43 — 4.