Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/69

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Патріотизм — національне громадське чуття — проявляється очевидно не тільки на фронті. Иноді побороти себе — свій еґоістичний антігромадський руйнуючий інстинкт — не менше важко, пишучи статю до газети, або розмовляючи з земляком про справи нації, чим стоючи на позиції в обличчу ворога. І силу духа кожному членові нації можна проявляти все й скрізь — навіть на еміґрації.

Те що тепер на еміґрації українській — де майже вся інтеліґенція українська опинилась — пишеться й робиться, це не тільки ліквідація української національної ідеї, а й ліквідація саміх себе, її носителів. Правда, після кожної програної мусить наступити депресія й деморалізація, але моральна сила, „дух“ кожної армії, міряється її здатностю наново переорґанізуватись після програного бою. Бо на війні й програні мусять бути битви. І програна страшна тільки тоді, коли армія вже сама в свою боєздатність не вірить.

Вражіння отакої смертельної зневіри робить наша сучасна еміґрацийна національна деморалізація. Старі наші національні орґанізації війну програли, значить вони не здатні, значить їх треба зреформувати. Між тим немає ніякої психічної можливости для спроби нової орґанізації. Все нищиться в самім зародку, завдяки повній безпринціпности, повній національній байдужости та безідейности й якійсь тупій зненависти до саміх себе.

Наші політичні громадські орґанізації переродились у якісь дійсно — як де-хто в Европі називає — „політико-кримінальні“ установи, зорґанізовані для опанування остатків державної казни й для оборони себе від своїх же Українців. Та й навіть такі партії не можуть зорґанізуватись, бо зараз діляться на під-партії, якими кожний видатніший член забезпечує собі тил од своїх же партийних товаришів. Ніхто нікому не вірить, усі один другого бояться. Ніхто нікого не поважає й не любить.[1]

Найстрашніще обвинуваченя в „зраді“ стало на стільки звичайним і загально вживаним розговорним словом, що на нього навіть ніхто не реагує. Злодієхапство зробилось якоюсь поголовною манією. При чім, як звичайно, найбільш голосно й завзято „ловлять злодіїв“ ті, що бояться, щоб їх саміх не зловили. Знов ті, що самі нічого не вкрали, а державою й нацією матеріяльно не забезпечені, бачучи цей гвалт і загрожені голодом, з фурією кидаються на право й на ліво, шукаючи помсти на тих, що вкрали й себе від голоду врятували. В той спосіб навіть чесність, яка скрізь є чинником будуючим, підставою спокою й сили духа — у нас розпорошена й незорґанізована, перероджується в чинник руйнуючий, в джерело злости й зненависти.

  1. Те саме діялось і під час першої нашої Руїни, по знищеню держави нашої, збудованої Богданом Хмельницьким. Ось якими словами малює сучасний стан Архієпископ чернігівський Лазар Баранович у своїх віршах писаних 1676 року:

    Tatarzyna minąwszy, bijecie się z sobą.
    Ukraina tą ciężką choruje chorobą

    Krew ciecze jako woda, łódka nasza płynie
    We krwi, a człowiek jako mucha łatwo ginie.
    Ojciec synu nie wierzy, a syn ojcu równie.
    Zgaś, Panie, w Ukrainie zapaloną głownię і т. д. і т. д.