Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/9

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


манського. Вони відновили в лиці його Нащадка українську традицію державну. Вони одні зуміли цим вказати єдиний порятунок від страшних наслідків української безвласнодержавности і колоніяльного розкладу.

А інтеліґенти українські? Чи не почали вони етапами своїх чотирьох »універсалів« йти, хоч і запізно, від »землі і волі« до »самостійности« — до ідеї Держави? І чи власне »нездійснима мрія« сполученя цією ідеєю панів з інтеліґентами не почала була тоді творити Державу Українську, а в ній: — не літературну, не паперову, і не гайдамацько-опришківську на революцийні сезони — а дійсну, реальну, всі класи обіймаючу і з нашої минувшини орґанічно виростаючу — Українську Націю!?

Але-ж скажете Ви, мої скептики, хто розвалив оцю Вашу Державу? Чи може натиск зовнішніх сил? Чи не самі інтеліґенти українські підняли проти Українського Гетьмана українське народнє повстання? І чи не вложили вони в оце валеня Держави Української весь свій український національний патос і порив? Чи не поставали вони самостійниками, але не тоді, перед війною, коли треба було і панам і народові цю ідею прищепити, а тепер, у власній Державі Українській, і то тільки на те, щоб гасло самостійности від панів вирвати, їх від України відогнати і самім їх місце зайняти? І хіба не злякались оцих розбриканих дітваків пани Ваші, і хіба не повтікали вони назад під Москву та Варшаву, за вийнятком Вашого Гетьмана і горсточки Вас, на загибель обреченних? Ось послухайте, що вони Вам тепер кажуть:

»Де-ж ця піддержка інтеліґентів українських, і де-ж ця національна наша єдність з народніми масами, во імя яких ми мали боротись за Українську Державу? Народ за ману землі відрікся всіх »українських націй«, про які зрештою він ніколи й поняття не мав. Та й чи міг мати, коли вистало одної большовицької нагайки, щоб його усвідомителі інтеліґенти позміняли віхи і поставали з »самостійників«, ревучих на Українського Гетьмана за фіктивну федерацію, німими покірними рабами реальної московської чрезвичайки. А нас, — що оце знов визнали Варшаву — хіба поважали інтеліґенти українські тоді, як ми хотіли Державу Українську будувати? Зате рачки поприлазили, коли ми варшавською нагайкою весь повстанський дур з них повиганяли. А тепер: чи домагаються вони від Варшави для Землі нашої територіяльної автономії, якої і ми-би з ними разом домагались, коли-б вони нам — як тільки поліції варшавської позбудемось — різнею не грозили. Не домагаються! Натомість одні кличуть Москву до походу на Варшаву, а другі Варшаву до походу на Москву, предлагаючи і тут і там свої услуги, вирікаючись і тут і там оборони своєї Землі — політики державної. І чи за одну тільки візу та дозвіл жити під нашою владою не пише тепер такий гад: »Так, Польща!… Разом з Польщею по сю сторону демаркацийної лінії…« яку ми з Польщею самі-ж на його шкірі, поділившись ним з большовиками, провели. І чи зпід нашої варшавської цензури не кидає він болотом на Вас, одиноких державників українських? Коли-б Ваш Гетьман мав серед інтеліґентів українських стільки прихильників, скільки явних і тайних агентів між ними маємо ми і большовики, то Ви може-б і здобули державу. Але вірности Українському Гетьманові, репрезентуючому Вашу нефальсифіковану традицію державну, з більшости інтеліґенції української Ви не викрешете ніколи. За якимсь літературним гореотаманчиком, президентиком, чи якимсь дурним Іванцем, покутнім диктаторчиком, вона може й піде. Та й то тільки на короткий час, і тільки на те, щоб їм кілки на голові тесати, потім зрадити, а по їх смертиVIII