Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/92

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Він не „перший дворянин“ і не „перший пролєтарій“ — а Господар національної Праці. Працюючи сам, як людина, що стоїть на чолі армії й державної адміністрації, він працю цілої нації охороняє на зовні й забезпечує потрібний її порядок і спокій унутрі. А як, у яких формах буде виконуватись ця праця — про це хай рішають між собою, зорґанізовані в свої професийні орґанізації, в свої „Ради“, самі працьовники: творці хліба, товарів і техніки, науку й штуку, як аванґард техніки, сюдиж включаючи.

Хай про діла фабрики говорить безпосередно робітних із техніком-фабрикантом, про діла хліборобства село само хай рішає між собою. Тільки з безпосередної акції й боротьби продукуючих класів політично-парляментарним шарлатанством не загидженої, родиться дійсний поступ і культура.

Коли той фабрикант і той пан, по своїй працездатности й по своїм орґанізаторським аристократичним здібностям робітникам і селянам для білш інтензивної, більш користної праці потрібний — хай лишається й у купі з ними живе та працює; як ні — коли він тільки народолюбець-демократ, а фабрики чи господарства сам зорґанізувати не вміє — хай собі йде геть.

Хліб і товари мусять у державі бути. І так фабрика, як і село мусять твердо знати, що хліб дається тільки за товари, а товари — тільки за хліб. Ані погромів міст, ані пролєтарських реквізицій у Трудовій Державі Монархічній бути не може тому, що влада Господаря стоїть понад селянином і понад промисловим робітником — що в інтересі такої держави лежить до компромісу, до співжиття й до єдности праці між тими обома силами довести, а не взаїмну зненависть між ними в інтересі тієї чи иншої, селянської чи робітничої диктатури піддержувати.

Колиж нам хтось скаже, що такої Трудової Монархії ще ніде на світі немає — то ми на це відповімо: А чомуб їй у нас на Україні вперше не бути? Невже ми, що всі дані для такої Монархії — міцне консервативне хліборобське селянство, півселянське робітництво, слабу республіканську фінансову буржуазію й нечисленну республіканську інтеліґенцію — в себе маємо, будемо ждати, аж хтось її десь сотворить, в чужій національній формі до нас уведе й буде знов нашими руками свою, а не нашу націю будувати? Невже сорокаміліонна нація може живитись тільки відпадками европейської цивілізації, ще до того на демократичне копито їх переробивши? Невже ми маємо починати безнадійну боротьбу за демократичний республіканський романтизм тоді — коли в Европі такі „романтики“, стали найзвичайніщими, тільки менше розумними політичними спекулянтами — й боротьбу за народню республіку тоді, коли всі европейські більш або менш народні республіки себе зовсім здескредитували й банкрутують, як що ще не збанкрутували.


*  *  *

Нація наша розєднана політично, ідейно й культурно. Щоб не загинути на віки вона мусить сотворити свою державу, свою одну національну державну ідею таку, яку в формі національно-державної