Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/97

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


руських та вшехпольських деструктивних хамів і одночасно врятує українську мову й культуру від монополю української демократії. Тільки при українськім монархічнім ладі, що один в стані відділити культуру від політики, українське слово й література перестануть бути партійною зброєю більш або менш соціялістичних демаґоґів і тільки тоді „діти в політиці“, а великі люде в нашій науці і штуці, перестануть творами свого духа „збивати політичний капітал“ для антікультурних політичних карєристів.

І тільки тоді українська культура стане не партийним як досі, а всенаціональним добром. В її піддержці найбільше буде заінтересований Великий Господар землі нашої, бо ця культура, це слава його нації, а тим самим і його власна слава. Тому Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний уписався зо всім запорожським військом до Київського Брацтва. Тому Гетьман Іван Виговський, виконуючи заповіт Великого Богдана, дві академії хотів у козацькій Україні мати. Тому Гетьман Іван Мазепа, „маючи рейментарську патронствующую прихільність“, київську академію возвеличив. Тому Гетьман Павло Скоропадський встиг навіть підчас свого короткого гетьманування два українські університети й українську академію наук заснувати. І тому нарешті наш будучий Господар українську культуру поставить на таку височінь, яка великости й силі сорокміліонної нації буде відповідати…


Алеж демократична й республіканська наша нація ніколи на монархію не пристане — так скажуть наші свідомі Українці-демократи. Чи дійсно вірна оця лєґенда про демократичність і республіканство нашоі української нації?

Коли возьмемо минуле наше життя в цілому, то побачимо, що кожна українська республіканська демократія бувала в кінці кінців українськими руками повалена і знищена. В тім власне й траґедія, що сучасне свідоме українство причепило себе до традиції тих, кого завжди в минулому наша нація після завзятої внутрішньої боротьби з посеред себе викидала.

„Це тому, що вони були за мало ліві й за мало за народ стояли“ — так пояснюють той факт наші сучасні республіканські демократи. Не знаю, чи можна зробити щось більше „лівого“, як це зробили давні провідники наших демократичних ґруп знищивши наприклад і до тла зруйнувавши під гаслом „оборони черні й народа“ всю стару козацьку Україну. І чому, як що вони й дійсно були „за мало ліві“, народ наш ішов у кінці власне за „зовсім правими?“.

Бо факти нашої історії говорять, що істнували ми як велика держава й як велика нація за Великих Київських Князів і упали з упадком князівської влади. Після нашого першого „лихоліття“ пристали ми до Литви й Польщи тоді, коли там була сильна монархічна влада й підняли повстання проти Польщи тоді, коли там влада Короля ослабла, та запанувала шляхецько-республіканська демократія. Державою й нацією стали ми знов за Гетьмана Богдана, що єдиний із посеред Гетьманів був не тільки на словах а й наділі „самодержцем