Сторінка:Вячеслав Липинський. Реліґія і церква в історії України (1925).djvu/34

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

самопоїдання”, які колись попередили були прийняття християнства. І як тоді, так і тепер, не посідаюча знов власного „закону”, „велика й обильна” земля українська мусіла прийняти „закон”, механічно накинутий їй силою нових зайшлих та місцевих завойовників: творців на руїнах київської Митрополії і української Гетьманщини петербурґсько-російської синодальної та імператорської держави. Але цей новий закон, опертий на силі влади світської і на повному підчиненню їй влади духовної, не мав, так само, як і закон варяжської держави київської, національних: — орґанічних і громадських — коріннів в чим раз більше позбавлених реліґійного духу і культури масах. І тому, коли завалився старий російський державний апарат — коли тріснув той обруч, що армією і поліцією, казьонною церквою та казьонною культурою лучив до купи міліони українських одиниць — не стало в Україні ніякої сили, яка б могла ці розпорошені, нічим між собою орґанічно не звязані та анархічні одиниці проти нової орди татарської, проти завойовання большовицького, обєднати.

Заклинання безреліґійної і зматеріялізованої, недисциплінованої і анархічної „свідомої” наддніпрянської інтеліґенції, яка — позбавлена сама матеріяльної сили — при помочі містицизму маґії обіцювала „народові” на ріжні „партийні” лади задоволення його матеріялістичних апетитів, для будови нової держави були розуміється, як скрізь і завжди, непридатні. Ці, що на Україні під той час матеріяльну силу мали, що володіючи зброєю, землею і фабриками, могли би стати новими завойовниками, новими українськими державними творцями, не змогли виконати свого світського політичного завдання. Не змогли тому, бо замість понадкласової, всенаціональної, орґанізаваної, ідеалістичної, любовю до всієї України перейнятої духовної сили української, моральний авторитет якої вони могли б визнати, на ньому опертися і під його впливом духовим засимілюватись та знаціоналізуватись, вони знаходили — або порожне місце, коли говорити про українську церкву православну, або — коли говорити про інтеліґенцію українську: — ненависне сичання претендуючих самім на владу державну, а при тім матеріяльно безсилих та ідейно імпотентних, навіть в своїм „єдинім демократичнім фронті” себе взаємно пожираючих… маґів. Вияток — коли говори-