Питання „неукраїнськости” матеріяльно сильніщої, заможніщої і правлячої верстви на Україні складається властиво з двох частин: чому денаціоналізувалась така місцева верства і чому не асимілювались, не українізувались, анальоґічні і по свому характеру їй созвучні елєменти, які приходили зовні на Україну?
Звичайна відповідь на це питання в теперішній, писаній українською мовою, історіоґрафії така: народ — і треба здогадуватись, „народолюбна” інтеліґенція — хотіли України, а „пани” їй зраджували, або її нищили „для панства великого, для лакомства нещасного”. Це одна з наших найбільше неправдивих і небезпечних історичних лєґенд. Небезпечних тому, що світогляд, опертий на неправдах про минуле життя, мусить завжди вести своїх визнавців до помилок і катастроф в життю сучаснім.
Коли приглянемось до початків всякого „українського” руху на нашій території — тоб то до всякого руху, що мав на меті державну еманципацію цієї території і сотворення спільного поняття національної окремішности серед людей, які на цій території живуть — то побачимо, що його ініціятори завжди виходили з посеред „панів”, а не з посеред „народу”. Так зрештою бувало не тільки у нас, але скрізь і завжди у всіх народів і у всіх державах на цілій земній кулі. Ріжниця між нами і иншими, більше щасливими, націями була тільки та, що там всякий національний рух, „панами” заініціонований, хоч і переходив потім в руки „народа”, чи точніще кажучи тих, що народ репрезентували, не винищував во імя нації цих же самих „панів”, а давав їм їхнє діло завершити і, завершивши, свою батьківську національну традицію для цілої нації зберігати. У нас бувало завжди инакше, і тому ми дуже часто
