рить, а тим, що вона для народу добре робить; меншости, якої штука правління полягає не в “найдемократичніщім” пристосовуванню себе до змінливих і нерозумних примх розпорошеної більшости, а в найбільшім, послідовнім і непереривнім зусиллю своєї волі, свого розуму, своєї власної орґанізованности.
Тому — маючи такі хотіння і такі погляди на способи здійснювання оцих хотінь — я перед читачем отсих стрічок не запобігатиму ласки та популярности і не буду говорити перед ними так, як перед демократичним сувереном, який за мої погляди має мені або в долоні плескати, або на мене гнилими яйцями кидати. Натомість говоритиму до нього так, як до земляка, з яким ми маємо разом на нашій рідній землі нашу Українську Державу збудувати. Буду говорити так, як би я наприклад говорив на нараді військовій перед своїми товаришами з одної української армії, від перемоги якої залежить перш за все моя власна доля. І коли у читачів Ваших єсть таке саме хотіння і така сама потреба Держави Української, і коли вони таксамо вірять, що держави здобуваються тільки спільним, орґанізованим зусиллям, а не “популярности) серед народа”, з якої можна дуже добре жити і без власної держави — то, думаю, ми порозуміємось скоро і добре без всяких демократичних способів переконування, без прийнятих у демократичних ґазетах в реліґійній і всякій иншій дискусії лайок та взаємного очернювання.
З якого становища буду говорити про реліґійні справи?
Як вже з вищесказаного видно, виключно зі становища політичного. Це значить, що не хочу, не можу і не буду говорити про реліґійні доґми і про те, “яка реліґія краща”. Так само не буду говорити про справи внутрішньої церковної орґанізації, бо справи ці належать до духовенства. А буду говорити про реліґію тільки в її відношенню до політики. При чім, коли говоритиму про “політику”, то розумітиму під цим словом не ґазетну, вічеву чи парляментарну партійну лайку та бійку, а науку і штуку будування та зберігання держав, науку і штуку способів державної орґанізації громадського життя. І коли говори-
