Сторінка:Вячеслав Липинський. Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта) (1920).djvu/5

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

Вже перша зустріч показалась нашому Санчо Панчові мало приємною[1]. Реаліст Санчо Панчо побачив перед собою такого-ж Дон Кіхота як і инші, тільки ті вірили в себе, йшли своїм шляхом, а той переодягнувся в свитку і все просив у Санчо Панча вибаченя за те, що він поганого панського роду, що його предки все Санчо Панча кривдили, що допіру він покаявся і прозрів і що він хоче цілим життям своїм просити за це у Санчо Панча прощеня[2]. Мало того, Санчо Панчо сподівався найти у Дон Кіхота провід і науку, а почув, що на Україні це він — Санчо Панчо один тільки всі дороги знає, і що Дон Кіхот, себто кающийся дворянин, готов за Санчо Панчом йти, куди тільки він за собою поведе.

І порвав [?] наш Санчо Панчо тут зараз в цій першій зустрічі з культурою «брехонь», він став безпомічний, нервовий, він почував, що хтось кладе на нього непосильні завдання, але, не маючи іншого вибору, мусів наш Санчо Панчо піти в свою тяжку дорогу, не маючи перед собою як инші щасливі нації віруючого в себе озброєного досвідом, культурою Дон Кіхота, а тягнучи за собою вічно заплаканого і хлипаючого кающогося дворянина і смиренного поповича.

І на цім шляху почався між ними діялог:

— Скажи мені Дон Кіхоте, — запитав Санчо Панчо, — чому ми не такі як люде. Ось всі мають свої держави, горді своєю мовою, а ми і держави не маємо, і мови своєї соромимося?

— Бо ми, — відповів Дон Кіхот, — не здатні до державного життя. І мова наша надається тільки до пісень, та до домашньої культури, а ось на людях треба нам балакати по російськи, бо це мова державна[3].

Не сподобався такий одвіт Санчо Панчу, і питає він:

— Ахто-ж винен, що так сталось?

— Винні, — каже Дон Кіхот, — мої предки. Вони дурні були і чванливі, Тебе Санчо Панчо не слухали, ось і занапастили свою державу, але тепер ми вже за Тобою йдем, що скажеш, так і буде.

— Ну, добре, значить мої предки хотіли державу будувати, а Твої їм заваджали?

  1. Бо він поважає на світі тільки одну річ — силу і нічого так ненавидить як слабости.
  2. — Хіба-ж Ти Українець, коли в Тебе одна половина шляхецько-польська, а друга царсько-московська?
    — Ти з яких будеш? З поміркованих чи щирих?
    — Ні з одних, ні з других, а з таких, яких тобі треба, мій любий Санчо Панчо!
  3. — Тільки сам народ здобуде Україну, — сказав український Дон Кіхот, але Санчо Панчо, якого один з предків служив околодочним надзирателем, поставився до цих слів Дон Кіхота зі слабою вірою.