є вороже, а зокрема до мене. Я зрозумів, що це недовіра до мене зі сторони партійця соціял-революціонера, як до бувшого ґенерала російської армії, що не належить до партії соціялістів-революціонерів. Впрочім ця його ворожнеча була обґрунтована ще глибшими критеріями, що я пізнав щойно в Києві при його відношенні до моєї дивізії.
Від часу повороту Сиротенка, вся дивізія нервово очікувала визвання її на фронт до боротьби. Всі горіли бажанням до бою — до бою. А тимчасом від правительства не було жодних вісток. Населення України творило собі лєґенду що на звільнення України іде велика армія, думаючи, що нас є кільканадцять тисяч. Козаки зачували про ті поголоски серед населення й ще більше хвилювалися, бо їх боліло те, що вони сидять бездільно, тоді, коли населення з таким одушевленням їх очікує.
Ми дізналися, що 45. німецька дивізія разом з деякими українськими частинами маширує вже на Київ. Ця вістка хвилювала мене й моїх козаків, що до Києва вступлять німецькі частини, як перші. Нас це боліло тимбільше, що наша дивізія була призначена на звільнення Києва, а тимчасом сидить бездільно.
Козаки моєї дивізії слухали промов міністрів, а передовсім виховані Місевичем, добре знали про большевицький похід в Україну та їхню руїнницьку роботу. Найбільше їх хвилювало оповідання Місевича про те, що в час подоху банд Муравйова на Київ в Україні не було армії, не було війська, щоб стануло в обороні столиці України, щоб здержати дикі орди московських наїздників. Місевич гарячо переповідав їм про те, що на охорону столиці станула горстка одважних юнаків студентів і ґімназистів проти тисяч диких північних орд з метою згинути, а врятувати честь нації, що в найтяжчу хвилину не зуміла поставити армії на охорону своїх границь. Мої козаки, завдяки Місевичу, здається, перші гострили свою боєвість на прекрасній невмірущій лєґенді Крут. Вони палали жадобою пімсти за смерть найкращого цвіту українських степів. А також горіло моє козацтво бажанням першим увійти в столицю України, та поклонитися памятникові Великого Богдана.
Оповідання Місевича та його незвичайна вмілість натхнути своїх слухачів мали великий вплив на мене. Все те врізблювало глибокий карб у моїй душі. Я, хоч був вже немолодий, а всеж таки по молодечому мріяв про те, щоб бути одним із перших в столиці наших гордих князів-завойовників. Підбадьорувало мене до того ще й те, що під моїм командуванням була направду гарна частина, натхнена гарячою любовю до Батьківщини. За весь час моєї 35-літньої військової служби в російської армії ніколи не мав я такої частини, як тепер. Можна собі уявити, які почування горіли у моїй душі на згадку, що я йду на порятунок України, на охорону її столиці, та що мене очікує бій не на полях Манджурії чи Польщі (в російській армії), але на степах України у проводі прекрасної української частини.
Наші мрії не сповнилися, нас несподівано стрінуло розчарування.
