Далекому Сході (Зеленому Клині), в сибірській стрілецькій частині. Там залишився до виступу на фронт в часі світової війни. В початку 1911. р. піднесено мене вже в ранґ ґенерал-майора. Напередодні підвищення мене в ранґ ґенерал-лейтнанта, виступив я зі своєю частиною в місяці жовтні 1914. р. на фронт европейської війни, на теренах Польщі проти Німеччини. До бою виступила наша шоста стрілецька сибірська дивізія під командою ґен. Геннікса. В тій дивізії було ще крім того трьох бриґадних ґенералів, два піхотні і я арматній. В критичний мент оточення нашої дивізії вісьмома німецькими дивізіями (ком. Шефер-Вендель і Ліцман) під містом Березини, наш начальник дивізії зі штабом і піхотний ґен. Сулевич втікли, а я і ґен. Биків остали. Два ґенерали-москалі втікли, два ґенерали-українці остали, щоб докінчити нерівний бій. Команду над дивізією перейняв я. Врешті дивізія улягла, трупом вкривши поле бою. Підо мною вбито коня, і я поконтужений дістався до неволі враз з ґен. Биковим.
Полон мій почався в Ган-Мюнден. А після невдачної моєї спроби втікти, переведено мене з початком 1915. р. до табору Бішовсверда, де я перебув більше як два роки.
Тут почався рішучий перелом мойого життя, коли в 1917. р., прийшли вісти з Росії про революцію та абдикацію царя. В мені, як старшому заслуженому російському ґенералові, створилася духова ростерза. Передо мною була порожнеча, не було керуючої ідеї. Було повнісеньке роздоріжжа. У моїй душі створилася боротьба за шуканням ідеї, якій мав би я посвятити своє життя.
В час такої моєї духової боротьби і, так сказати б, безвиглядного стану мойого сучасного життя, несподівано доля готовила для мене розвязку. І то розвязку далеко кращу та величнішу, як моє дотеперішнє життя. Передо мною стояла порожнеча… І нагло в ту порожнечу влетіла перша ластівка української весни.
Одного чудового дня, літком 1917. р., командантура табору закликала мене до своєї канцелярії. Тут в окремій кімнаті команданта табору, стрінув я команданта і ще якогось пана середнього росту, в цивільному вбранню. Цей останній підійшов до мене і представився в українській мові: Скоропис-Йолтуховський. Командант табору вийшов, а ми оба посідали та почали розмову. Розмова велася про Україну. Він представився як повновласник української орґанізації «Союзу Визволення України». Про ту орґанізацію я до того часу нічого не чував, бо і не міг, будучи весь час серед російського моря далеко від України — старшина, ґенерал російської армії. Вправді в мені жив українець, але він був приспаний залізною дійністю.
І мене здивувало, що зі мною, як з ґенералом російської армії, про якого мало хто знав, що є українцем, нараз оця новопізнана людина починає говорити про Україну й українські справи, як з найбільше свідомим українцем. От я й запитав:
6
