Сторінка:Вільгельм Ерузалем. Психольоґія. 1921.pdf/26

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виникла проблема з вичиткою цієї сторінки

6

Вступ

буху гніву, тоді гнів у тій самій хвилині втихомириться. А коли вибух мине, тоді зуміємо, деколи навіть по кількох днях, відтворити поодинокі фази прояви у спогаді. Але й спогад не дає ніяких певних висновків, бо він є часто повен прогалин, а то й прямо обманює. Із сим лучиться ще дальша недостача самопомічування. Її причина коріниться у великій індивідуальній різноті людей, що має велику вагу у відношенні до психічних явищ. Коли я помітив якусь прояву в моїй свідомости, то я не можу наперед знати, чи я знайшов властивість моєї індивідуальної свідомости, чи загальну прикмету людської свідомости. Що йно тоді можна помічування використати для загальної психольоґії, коли його в сей спосіб робиться частіше, а до того ще й другі його потвердять.

Тому то самопомічування доповнюється ще помічуванням других. При сьому належить заздалегідь підчеркнути, що у других не можемо ніколи помічувати психічної прояви самої, а тільки її вияви на вні. Із сих вияв намагаємося опісля заключувати про психічну прояву у свідомости другого. Такими виявами є постава, мі(нерозбірливий текст), жести й инші рухи, найпачеж мова. Мовний вислів давби нам як най(нерозбірливий текст)ванне вияснення сього, що діється в душі другого і бувби найблизшим і найліпшим жерелом психольоґічних фактів, колиби ми не мусили числитися завсіди, з можливістю, що говорячий сам не дає собі зовсім ясно справи зі свойого психічного стану, або що має намір обманити нас у сьому ділі. До того долучається ще й те, що мова є дуже недосконалим орудником вислову психічних явищ. Жива, безпереривна струя душевного життя дається передати словами тільки з труднощами, а ніколи зовсім точно. Тому справедливо говорить Шілєр:

„Warum kann der lebendige Geist dem Geist nicht erscheinen?
Spricht die Seele, so spricht, ach! schon die Seele nicht mehr“.[1]

А що мова не виражає зовсім докладно сього, що відбувається в душі, то тільки тоді розумітимемо другого, що про його душевні стани хочемо робити висновки, коли ми в силі відтворити в нашій власній свідомости ті прояви, які у нього припускаємо. Найлекше удасться се тоді, коли ми самі часто були в подібному положенні і подібне пережили. Так убогий має переважно більше зрозуміння для терпінь бідноти, чим богач. В таких випадках говоримо звичайно „я можу дуже добре вдуматися в таке положення“. Із сього слідує, що прецінь властиво тільки помічування того, що ми самі пережили, подає нам справдішній фактичний матеріял і що тому самопомічування лишається одиноким мірилом помічування других. А проте й се останнє лишиться одним

  1. „В чому причина, що дух не являється духу живому?
    Мовить душа, та бач, се вже не мова душі“.