дуцента, уряджує відчити, редаґує журнали, публікує статті, пише глибоко продумані історичні твори. В них вводить він цілком нову в нашій історіозофії оцінку подій в перспективі державницькій.
Його ceterum censeo, яке згучало рівночасно мов memento mori, — його клич, з яким він — скілько сил було в душі — звертався до шляхти, були все і незмінно ті самі: необхідність взяти активну участь у відродженню політичнім, культурнім і духовім України. Не був се вузький клясовий еґоїзм. Далекий, дуже далекий був Липинський від нього. Аналітичним оком історика і політика передбачав він, що — скорше чи пізніще — український національний рух виступить з берегів, де штучно його досі стримували, що розвинеться він і потужного набере розмаху… Сього власне буйного, степового розмаху, який міг-би знищити в самому зародкові можливість сотворення Української Держави — та який і знищив її — боявся Липинський, не бачучи серед української стихії тих, що мусіли-б, згідно предвічних законів, бути її провідниками і орґанізаторами. Отсих-то орґанізаторів і провідників природних, маючих в крови і в інстинкті вироблені поколіннями зачатки державницького думання, та являючихся поруч з сим орґанізаторами продукції Землі та її господарства, хотів і всіма силами намагався — во імя добра сеї-ж Землі — заздалегідь привернути Україні Липинський.
Придержуючись своїх поглядів і завжди та на кожному місці залишаючися їм вірним, Липинський скептично ставився до політики Центральної Ради і активної участи в сій політиці не брав. Натомісць горяче і активно взявся за орґанізацію хліборобського клясу та піддержував Гетьманство, яке було ділом власне сеї землевласницької верстви і в якому, при всіх його хибах, він бачив здорові зародки реальної Української Держави. Без сумніву орґанізаційна праця серед хліборобського клясу в тодішніх умовах (1917–1918 pp.) — себ-то під шум чимраз дужче розбурханої революції, за часів ефемерного правління Центральної Ради, мусіла дати Липинському багато цінних спостережень та історіозофічного матеріялу для пізніщої, вже на еміґрації, ідеольоґічної праці.
Рік 1920 застає Липинського в Райхенау, де він тимчасово оселився після розвалу нашої державности… після руїни його мрії. Що діялося тоді в його душі — можемо щонайбільше намагатися уявити собі, але знаємо, що він тоді робив: не зневірився, не відступив від ідеалу цілого свого життя — і рук не
