таки покидати його самого-одного хоч у неділю і, може, не добре говорити з лікарем потаємці від чоловіка.
— З дитиною! — передражнив її хворий. — Пащекувала з сусідкою, скажи краще. Знаю я тебе!
Стелія мовчала, спустивши очі до долу, бо не хотіла ще гірше дратувати його.
— Навіть не роспалила в печі, щоб мені тепліше було! — дорікав він далі.
— Роспалити в печі? Сьогодня, коли сонце так гріє. Чи ти думаєш, що у нас цілий склад дров? — спитала Стелія.
— Сонце гріє на дворі, а я де лежу? Я тут мерзну. Ти, мабуть, хочеш, щоб я швидше здох! Знайдеш собі тоді иншого!
Серце Стелії боляче стиснулося, але вона промовчала, щоб не дратувати його ще гірше. Незабаром їй почулася хода на дворі. Вона думала, що то лікарь, і метнулася до дверей.
— Іди, іди знов! — крикнув їй Ставрос. — Іди надвір; там тебе хтось чекає! Хіба я тебе не знаю?
Раніше, коли він був здоров, вона не наважувалась одповідати йому на такі докори, бо він побив-би її; потім вона змовчувала йому, бо жаліла його, немічного і хворого. Але в цей мент вона вже не могла здержатися більше, спалахнула, повернулась до нього і, підійшовши до постелі, піднесла йому кулака і з блискучими очима промовила тремтячим голосом:
