я вже нічого не можу тобі зробити… і йому… оттому нічого…
І він показав очима на Антона, що відвернувся і накрився з головою.
Від того останнього зусилля він аж потом облився. Страшний він був, лютий, як дикий звір, але разом із тим безмірно жалісний.
І знов тяжкий кашель забив йому дух і він аж корчився од муки, задихуючись, під тим припічком.
Другого дня вранці так і лишила його Стелія, лежачого в тім кутку, і пішла на свою роботу, попросивши сусідку накидати оком на хворого і на дитину. Вернувшись о-полудні до дому вона зустріла сусідку коло дверей.
— Мабуть скоро він помре, — сказала їй сусідка. — Ти помітила, що його рана вже трупом одгонить? І як ти можеш видержати такий сморід?
— Я це вже помітила, та що-ж я можу з робити? — відказала Стелія і, похиливши голову, ввійшла у хату.
Ставрос лежав нерухомо на тому самому місці, де вона його лишила. Вона теж мовчки подивилась на нього і пішла до дитини. Взявши її на руки, вона дала їй грудь і знов похилила голову. Та мовчанка наганяла на неї якийсь непевний страх. Той тяжкий трупний дух,
