що йшов од її чоловіка з кутка, туманив їй голову. Гнітив її й спогад про вчорашню ніч, гнітив не тому, що вона почувала себе винною, а просто так, невимовно прикро і тяжко було. Вона почувала, що та невидима, тяжка рука, що гнітила її ввесь вік, тепер ізнов упала на неї і тисне, гнітить, аж до землі прибиває.
Крізь одчинені двері впливала запашна, здорова течія теплого весняного воздуху, а з нею й щебетання ластівок, що раз у раз пролітали повз дверей. Вона подивилась у двері й побачила смужку чистого зеленого поля і блакитне небо. І знову взяло її непереможне бажання іти звідсіля, забравши дитину, світ за очі, геть далеко від цього пекла, щоб уже й не вертатися назад; нехай собі смерть сама кінчає те діло, що почала. Стелія вже не могла одвернути тої невмолимої руки, що простягалася за її чоловіком. Коли-б уже швидше! Однаково-ж не минути того; тільки мука тяжка і тому і їй. Вона знов згадала собі його страшний голос минулої ночі і від того спогаду аж захолола їй кров у жилах. Ті слова його й тепер мов гадюкою лізли їй в уха.
Згадала вона й Антона, що теж гнітив її душу і переслідував її невідступно, як тінь. І від його рада-радісенька вирвалась-би вона і втекла на край світу, як од тої смерти.
Хворий покликав її слабим, ледве чутним голосом.
— Чого-ж ти чекаєш? Я-ж голодний…
Вона не ворухнулась.
