І в хаті стало тихо…
Стелія покинула колиску і метнулась туди тай поночі штовхнулась об Антона.
— Ну, тепер вже добре, — сказав він. — Іди, лягай!
І він ухопив її за руку. Стелія аж стрепенулась уся.
— Душогубе! Душогубе! — скрикнула вона несамовитим голосом, вирвалась од його, штовхнула двері і вискочила на вулицю.
— Рятуйте! Рятуйте! Він його задушив! — кричала вона чим-раз голосніше, ламаючи руки.
Антін вискочив за нею і намагався втягнути її назад у хату, але не міг нічого вдіяти з нею.
Попрокидалися сусіди й повибігали з хат перелякані. Вони взяли Стелію, привели її назад у хату, засвітили світло.
Ставрос лежав горілиць і очі, широко роскриті, були страшно витріщені, мов вилізти хотіли, і стояли нерухомо, мутні, перелякані; з рота виступила крівава піна.
Дитина голосно кричала в колисці, а Стелія репетувала:
— „Він його задушив! Він його задушив!“
— Хто-ж? Хто? — питали люде.
— Той… той… він!… — говорила вона, з жахом оглядаючись навколо.
