— Ти Бога в серці не маєш! — казала вона. — Не кричи хоч…
Він міцно стиснув її, а його гарячий віддих немов опік її лице. Вона вхопилась з одчаєм руками за голову і закусила губи.
Хворий застогнав і закашляв. Стелія схопилась, щоб устати до нього.
— Чортового батька встанеш! — сказав Антін, вхопивши її міцно за руки.
— Пусти!… — благала Стелія.
— Не пущу! Так далі не може бути!… Я вже сказав!
Антін підвівся трошки, дмухнув і загасив світло.
Ставрос застогнав дужче: кашель душив його.
— Антоне!… Сатана!… Пусти!… — скрикнула Стелія і вирвалась від його. Але не встигла вона встати, як він грюкнув її кулаком по голові так, що вона аж сіла. Дух їй спинився в грудях, світ запаморочився… Їй здалося, що Антона вже нема коло неї. Вона почула, що заколихалася колиска і дитина заплакала. Вона підвелася й побігла до колиски.
Нахилившись над дитиною, вона почула якийсь дивний крик з того кутка, де лежав Ставрос. Оглянувшись туди вона при слабому світлі зір побачила ніби якусь тінь, що нахилилася над хворим… Знов щось крикнуло, але тихше, потім захарчало, ніби забулькотіло…
