Стелія знов просиділа цілісенький день коло хворого і цілий вечір. Опівночі знов прийшов Антін, трошки п'яний. Стелія сиділа коло хворого і піддержувала його плечі.
— Іди, подержи його трошки, бо я вже сили не маю! — попросила вона Антона.
Вона аж хиталася на ногах. Антін подивився на неї якимсь дивним поглядом.
— Так далі не може бути! — сказав Антін. А коли Стелія, що вийшла була з хати, вернулася знов, він коротко сказав їй:
— Постели мені!
Стелія трохи дивуючись глянула на нього; їй здалося, що він п'яний. Вона не сказала нічого і постелила йому.
Антін ліг.
— Іди, лягай і ти зо мною, — сказав він, вхопивши її за спідницю.
Стелія мовчки дивилась на нього, мов нічого не тямлючи.
— Лягай, кажу я, чуєш? — крикнув із серцем Антін і потягнув її до себе.
— Схаменися, навіжений! — промовила вона, пручаючись.
Але в неї не було сили визволитись від його і вона впала на постіль.
