нїмім зачудованю, коли тимчасом мала Льотка зісинїла, торгала судорожно спідницю мами.
— Чия-ж се? — пробормотїв нарештї молодий гробовим голосом.
— Се не може бути її — відповів другий. Вона була маленька, правда, Елисавето?
— Так, мала три роки — відповіла.
— Так, то не тут лежить?
— Не знаю, звонарева Ганна говорила…
— Ага! — крикнув нараз той, що стояв у гробі і простягнув руку в гору. — Маю його… Та-ж се старий Ляре Бред.
— Хто-ж се такий? — поспитали ті обоє.
Не пригадуєте собі, Елисавето?… Тесть Андрія Мортена, той старий з деревляною ногою, що пішов пізнїйше до закладу для старцїв і умер на віспу. Він лежав перед вашою дївчиною. Не можете пригадати собі, Елисавето?… Так, так, рішучо, я ховав її сам.
Елисавета потрясла головою. Не тямила нїщо…
Грабар плюнув у долоню, ликнув собі з фляшки, що стояла в кутї гробу, та почав копати завзято… і з поміж грудок землї, каміня, останків з труни та костий старого чоловіка, показала ся по хвилинї маленькі, тонкі кости дитини.
Елисавета стояла спокійно, троха поблїдла і водила зором за кождим правильним рухом лопати з темного долу на денне сьвітло. Лише коли побачила викинену із землї стяжочку, яку як здавало ся, пізнавала, потрясла нею дрож,
