в днину гонив гордо стрілою ясний пан із своїми слухнявими слугами, коли дрожачі мужики утїкали в поля…
Тою самою дорогою йшов також у самий сьвятий вечір великий похід з ясно розжареними факелями… висадив замкові брами, вдер ся на сходи, рубав місце коло місця топорами, або бив палицями, краяв ясного пана і кидав кусник по куснику, серед загальної радости до фоси — тимчасом пяні мужики безчестили його жінку.
Там вище на високім неурожайнім узгірю лежало село. Малі заглубленя в мураві вказують іще на місця, де були кирницї. Розкинені докола них лїпянки, причеплені до спаду узгіря, визирали як пташинї гнїзда; в серединї, у малих, темних, вохких норах, де роїли ся щурі над головою і під ногами, мешкав бідний, угнетений народ, що жив вівсяною кашою і жентицею, зігнений від ревматизму, точений хробами — що вслухував ся, як наляканий пес у кождий шелест, який долїтав з долини.
Які то усї на причуд далекі гомони! Майже не міг вірити, що всї ті страшні річи дїяли ся таки так недавно — у віку свободи, поступу, людяности!
А якби сї поля уміли говорити! Що-ж не розказали би вони! Як кожда пядь землї гомонїла би бійкою і местю в ухах поколїня, що виросло на сїй землї, яку заорали батьки!
Задуманий зближав ся до села. Йшов по мураві, на якій було повно більших і меньших
