ніколи не вилазив. Приміром виповнила якась волость „развйорстку“, звезла її на призначене місце — кажім — 200 тисяч пудів хліба і дістала на це урядове потвердження, так за місяць приходить „предпісаніє“ нової „развйорстки“, а відтак через місяць або два знов нової і то вже — як запевняють — „останньої“… Та не встигнуть і її звезти а тут „в революціоном порядке“ появилося нове „предпісаніє“. І так без кінця! Даром селяне протестували заявляючи, що чейже земля тільки один раз на рік родить і в зимі взагалі ніякого збору нема. Наколи яке село до означеного часу не виповнило тих „развйорсток“, то приходив відділ червоноармейців і сам стягав по свойому.
При „учоті“ живого та мертвого інвентара панувала та сама грабіжницька система і тут не звертано ніякої уваги на елєментарні господарські потреби. Коли украінський селянин старався вговорити якогось „товариша“ та доказати йому, що для обробки стільки а тільки десятин треба, що найменше оставити йому 2 парі коней, бо треба кілька разів на рік орати на „чорні пари“ а дво- чи трилемішний плуг одна пара коний не завсігди потягне, то на це завирокував „культуртретер“ десь з Вятки: — „Бросьте, товарищ, Вашіє буржуазніє предразсудки! У нас пахають одной лошадей і одной сохой і… харашо!“
