трохи тремтіла, але в дійсності то вібрував телескоп від руху годинникового механізму, що тримав у полі зору плянету.
Коли я стежив, маленька зірка то більшала, то меншала, то виступала вперед, то відступала назад, але це було через те, що мої очі втомилися. Вона була від нас на відстані 40.000.000 миль, — сорок мільйонів миль порожнечі! Дуже небагато людей уявляють собі ту велич порожнечі простору, де вічно пливе порох матеріяльного всесвіту.
Близько від Марсу, в полі зору, пам'ятаю, були три маленькі точки світла, три телескопічні, безмежно віддалені зірки, а навкруги безмірна чорна пітьма порожнього простору. Ви знаєте, як виглядає пітьма в морозну зоряну ніч? В телескопі вона здається далеко глибша.
І невидимо для мене — невидимо, бо вона є далека й мала, — швидко й певно, через неймовірну далечінь, летючи прямо на нас, посуваючись щохвилини ближче на цілі тисячі миль, надходила Річ, що її марсіяни посилали до нас, — Річ, що мала принести такого лиха, боротьби й смерти нашій Землі. Ніколи мені це не спадало на думку в той час, коли роздивлявся; ніхто на цілому світі не марив про той непохитний набій!
Тої ж ночі було видно новий вибух газу на далекій плянеті. Я бачив це: червонувата іскра на краю, легкий обрис виступу; в ту же хвилю, коли хронометр пробив дванадцять, я сказав про це Оґілві, і він заступив моє місце. Ніч була тепла, і мене допікала жага. Я пішов, широко й незграбно розставляючи ноги, намацуючи дорогу в темряві, до маленького столика, де стояв сифон з водою; якраз тоді Оґілві скрикнув, побачивши струмінь газу, що вилетів у нашому напрямі.
Тої ночі другий незримий набій зірвався з Марса й пішов до Землі, близько двадцять чотири години після першого набою. Я пригадую тепер, як я сидів біля столу в пітьмі, з білими і рожевими плямами перед очима. Мало
