розумів я значіння тієї маленької іскорки, що бачив, і все те, що вона мала скоро принести мені, — я лише жалкував, що не мав вогню запалити цигарку.
Оґілві стежив до першої години, потім кинув і, засвітивши ліхтаря, ми пішли до його дому. Далеко внизу розметнувся в темряві Отершову й Чертсі з сотнями людей, що спокійно спочивали. Оґілві тої ночі весь заглибився в міркування про умови життя на Марсі і глузував з вульґарної думки, що там ніби можуть бути мешканці, що подають нам знаки. На його думку, сила метеоритів дощем падала на Марс або якісь велетенські вулканічні вибухи вилітали там щораз більшої сили. Він з'ясував мені, як це неймовірно, щоб на двох найближчих між собою плянетах органічна еволюція могла піти в тому самому напрямку.
— Маємо тисячу шансів проти існування чогось чоловікоподібного на Марсі і тільки один за існування, — зауважив він.
Сотні спостерігачів бачили полум'я тої ночі і далі, другої ночі, приблизно опівночі, і так цілих десять ночей, і кожний раз щоночі вибухало полум'я. Чому припинилися постріли після десятого разу, ніхто на світі не намагався пояснити. Могло бути, що гази від стрілянини наробили марсіянам прикростей. Густі хмари диму, чи пороху, які можна було запримітити через гарний телескоп, мов маленькі, сіруваті, пливкі плямки, поширилися через прозору атмосферу плянети й затьмарили її більш-менш знайомі риси.
Навіть щоденні газети, нарешті, прокинулися й почали писати з приводу цих заколотів: то тут, то там з'явилися популярні статті про вулкани на Марсі. Комічний часопис „Punch“, як пригадую, зробив навіть щасливий ужиток із цього для своїх політичних плякатів. А тимчасом, для всіх несподівано, ті набої, що марсіяни випустили на нас, наближалися до Землі з хуткістю багатьох
