боки; і коли брат сказав йому, що треба повернути ліворуч, то він в ту ж мить стьобнув коня й покотив, навіть забувши подякувати.
Мій брат раптом помітив спереду від себе сірувату хмару диму чи туману, що здіймалася вгору поміж домами й мов серпанком огортала білий фасад тераси, що маячила по той бік дороги серед задніх будинків вілл. Місис Елфінстон раптом скрикнула: над дахами дач, просто перед нами, крізь дим проскакували червоні язики вогню, шугаючи вгору понад домами до гарячого блакитного неба. Невиразний гомін натовпу перетворився тепер в безладну мішанину тисячі голосів, скрипіння сили коліс, гуркіт возів і тупотіння безлічі копит. Не доїжджаючи ярдів п'ятдесят до перехрестя, дорога відразу гостро повертала.
— Ой, лихо! Куди ж це ви везете нас? — скрикнула місис Елфінстон.
Брат зупинив коня.
На широкім шляху кипіло мов у казані. Бурхлива течія з живих істот, що тиснули та штовхали один одного, прудко летіла на північ. Тисячний натовп коней, чоловіків, жінок, — пішки й на возах усяких ґатунків, — збивали густу хмару білої в проміннях сонця куряви, що на відстані дванадцяти футів покривала все на землі сірим запиналом, що ввесь час поновлювалося.
— Дорогу! Давай дорогу! — чути було голоси навкруги.
Виїхати на битий шлях там, де його переходила бічна дорога, було все одно, що кинутись у пекло бурхливої пожежі.
Натовп, мов огонь, ревів, гаряча курява пекла й не давала дихати. І на додачу до всього цього спереду, трохи на боці від шляху, горіла дача, і від неї густими хмарами дим сунув просто поперек шляху і збільшував сум'яття.
