і пані в білому згодилася з доказами мого брата. Вони повернули просто на Барнет, постановивши переїхати через Великий Північний Шлях. Мій брат вів коня, щоб не змучити його вкрай.
В міру того, як піднімалося сонце вгору, ставало надзвичайно жарко. З-під коліс густою хмарою знімався вгору гарячий білий пісок і сліпив очі. Наші подорожні посувалися дуже помалу. Огорожі вздовж дороги були сірі від пороху. Коли вони наближалися до Барнету, стало чути гомін тисячного натовпу, який дедалі дужче зростав.
На дорозі щоразу більше стало зустічатися людей. Здебільшого були це знесилені, брудні, із стомленими обличчями люди, що дивилися переляканими очима й белькотали щось незрозуміле. Один, у гарному вечірньому костюмі, ішов похнюпившись пішки. Вони чули його голос; оглянувшись, вони бачили, як він учепився одною рукою в своє волосся, другою ж бив якогось незримого ворога. Коли минув пароксизм божевілля, він знов пішов своїм шляхом, ні разу не оглянувшись назад.
Коли брат і його товариство під'їжджали до перехрестя на півдні від Барнету, вони побачили якусь жінку, що з лівого боку наближалася до шляху просто полями. На руках у неї була маленька дитина, а поруч ішло ще двоє. Трохи далі йшов чоловік у брудній чорній одежі; в одній руці він ніс невеликий саквояж, а другою спирався на товстий ціпок. Далі, вже перед самим перехрестям дороги, що виходила на широкий шлях, на самому повороті з-поміж дач виїхав невеличкий возик, на якому сидів жовтоблідий хлопчик у сірому від пороху капелюсі й щосили підстьобував спітнілого чорного поні. На возі ще сиділи двоє дітей і три дівчинки, схожих на тих, що працюють на фабриках Іст-Енда.
— Ця дорога йде просто до Еджвейру? — спитав блідолиций візник, переляканими очима озираючись на всі
