Вони боялися лишатись в Еджвейрі, бо великий натовп втікачів усе збільшувався, тому й виїхали на цю бічну дорогу.
Ось приблизно те, що вони встигли дорогою розповісти братові. Не доїжджаючи трохи до Ню-Барнету, вони зупинились відпочити. Брат обіцяв побути з ними, аж доки не прийде той, кого вони шукали, або доки вони не з'ясують собі, що робити далі; щоб заспокоїти їх, він упевнив їх, що добре стріляє з револьвера, хоч направду йому вперше доводилося тримати його в руках.
Вони розташувалися табором коло шляху, а поні пустили пастися. Брат розповів їм про свою подорож з Лондону й усе, що знав про марсіян та їхні звички. Сонце поволі сходило щораз вище вгору. Потроху розмови самі собою урвалися, уступивши місце тривожним передчуттям. Кілька подорожніх проїхали мимо них, і брат постарався, як тільки міг, довідатися про події. Кожна півзакінчена відповідь поглиблювала в ньому вражіння, що на людство насунулося величезне нещастя; отже, все переконувало його в тому, що їм треба якнайхутчіш тікати. Він розповів свою думку дамам.
— У нас є гроші, — сказала струнка жінка і завагалася.
Та її очі зустрілися з поглядом брата, і її вагання зникло.
— І в мене теж є, — сказав мій брат.
Вона пояснила, що в них було тридцять фунтів золотом, а крім того — п'ятифунтовий банкнот, і гадала, що вони могли б дістатися на потяг в Сент-Албанзі або в Ню-Барнеті. Брат уважав це за безнадійну справу, бо бачив на власні очі, як нарід люто змагався за місця в Лондоні. Він пропонував переїхати через Есекс у Гарвіч, а звідтіля вибратися взагалі з Англії.
Місис Елфінстон — це було прізвище жінки в білому — не хотіла й слухати ніяких доказів і все повторювала: „хочу бачити Джорджа“. Чорнява ж панна, її зовиця, була надзвичайно спокійна й розсудлива. Кінець-кінцем
