певно — великий страхополох, кинувся тікати; другий і собі побіг за ним, лаючи його за боягузство. Вони зупинилися аж на тому місці, де лежав їх непритомний товариш.
— Візьміть! — сказала струнка панна, подаючи братові револьвер.
— Сідайте хутчіш в екіпаж, — промовив брат, витираючи кров зі своєї розбитої губи.
Ні слова не кажучи (вони обоє задихалися від боротьби), вони пішли разом назад до коляси, де пані в білому ледве стримувала наляканого коня.
Грабіжникам, очевидячки, було досить того всього. Коли брат оглянувся, то побачив, що вони подалися геть.
— Коли дозволите, я сяду з вами, — сказав він і сів на порожнє місце спереду.
Струнка панна глянула через плече.
— Дайте мені віжки, — сказала вона й стьобнула коня; через хвилину троє чоловіків зникли з їхніх очей за рогом дороги.
Таким чином, мій брат, зовсім випадково, із скривавленими руками, розбитою щелепою й розсіченою губою, пошарпаний, ледве дихаючи, опинився в товаристві цих двох жінок, у чужому екіпажі, що хутко котив незнайомою дорогою.
Він скоро довідався, що одна з них була жінка, а друга молодша сестра одного лікаря із Стенмору. Вертаючись на світанку додому від тяжко хворого, лікар узнав на одній станції про наступ марсіян. Повернувшись додому, він розбудив обох жінок (служниця кинула їх за два дні перед цим), наскоро напакував трохи харчів, поклав під сидіння коляси револьвер, який у великій пригоді став моєму братові, і сказав їм їхати до Еджвейру, щоб там сісти на потяг. Сам же він лишився попередити сусідів. Він гадав наздогнати їх о п'ятій годині ранку в Еджвейрі; тепер уже була дев'ята година, а його все ще не було.
