марсіян вони стояли, розташувавшись в один ряд проти гирла Темзи, під парою, напоготові до бою, але безсилі зупинити ворога.
Коли місіс Елфінстон побачила море, її охопив панічний жах. Як не переконувала її зовиця — все даремно. Вона ніколи не виїжджала з Англії… Краще вже померти у рідній країні, ніж їхати кудись у далеку чужину, де нема нікого з рідні… І так далі й таке інше. Сердешна жінка, певно, уявляла, що й французи можуть бути дуже подібні до марсіян!
За два дні подорожі вона стала якась залякана, пригнічена й страшенно знервована. Вернутись до Станмору — ось що стала її єдина думка; в Станморі все було завше безпечно і гарно. В Станморі вони найдуть її Джорджа… Вони вдвох на превелику силу умовили її підійти до надбережжя.
Тут братові хутко пощастило звернути на себе увагу одного маленького пароплава, що виходив з гирла Темзи. Від пароплава під'їхав до них човен. Матроси сказали, що вони їдуть в Остенде. Поторгувалися трохи, погодилися взяти їх трьох за тридцять шість фунтів.
Було десь близько другої години дня, коли брат і його товаришки, заплативши при вході до судна гроші, опинилися живі й здорові на палубі пароплава. Тут можна було дістати, хоч і за надзвичайно дорогу ціну, харчів і всі троє, примостившись на носі, добре пообідали.
На пароплаві було вже до 40 пасажирів (багато з них оддали за переїзд останні свої гроші), але капітан пароплава не поспішав їхати, До п'ятої години вони стояли біля Блаквотеру, щораз більше приймаючи нових пасажирів. Кінець-кінцем чардак був до того переповнений, що пароплаву стала загрожувати небезпека.
Вони, певно, простояли б іще довше, коли б не гарматна стрілянина, що її виразно було чути коло п'ятої години. Мов би відповідаючи на неї, гримнув з легкої гармати
