Ми не зразу з'ясували, яке значіння для нас мають ці зміни, крім хіба того, що тепер боятися чорного диму нам нічого. Але пізніше я збагнув, що тепер облогу знято і що тепер уже можна вийти з дому. І як тільки я зрозумів, що шлях перед нами вільний, у мене з'явилося бажання тікати. Але вікарій був мов зачаклований і не хотів слухати ніяких арґументів.
— Тут безпечно, нам не загрожує тут небезпека, — повторював він.
Я постановив кинути його, — ох, чому я цього не зробив! — Навчений досвідом недавньої мандрівки з гармашем, я подбав за харчі й питво на дорогу. Крім того, я захопив із собою оливи й ганчірок для перев'язування незагоєних ще виразок, що зісталися від гарячої води в річці; далі, в одній з опочивалень я знайшов капелюх і фланелеву сорочку, і таки постановив піти сам.
Коли вікарій зрозумів, що я не боюся йти сам, він раптом встав і сказав, що він теж іде. На вулиці панувала тиша; ми вийшли на почорнілий шлях і звернули в напрямкові до Сенбері. Було коло п'ятої години вечора.
В Сенбері і скрізь по дорозі лежали трупи людей і коней, зігнуті, в неприродних позах; попадалися перекинуті екіпажі, розкидані пакунки й валізи — і все це припало товстим шаром чорного пороху. Шар попелу й пороху пригадав мені те, що я читав колись про зруйнування Помпеї. Ми дійшли до Гамптон-Корту без ніяких пригод, але під тяжким вражінням незвичної жахної картини, що нас оточувала. Лише в Гамптон-Корті очі наші трохи спочили на клаптику зелені, що її не зачепив отруйний вихор. Ми пройшли весь Буші-Парк з його каштанами й оленями, що паслися на волі, і вийшли до Твікенгаму. Парком здалеку поспішали якісь люди — чоловіки й жінки; всі вони прямували на Гамптон. Це були перші живі люди, що ми зустріли за весь час своєї подорожі.
