По той бік шляху, біля Гаму й Петерсгаму, все ще горіли ліси. Твікенгам не був пошкоджений: ні чорний дим, ні теплові проміння не доторкнулися до нього. Тут зустрічали чимало людей, але ніхто з них не міг розповісти нам нових звісток. Все це були такі ж, як і ми, безпритульні втікачі, що, користуючись тишею, пересувалися до інших мешкань. У мене було навіть таке вражіння, що по багатьох хатах далі жили десятками мешканці, — до того перелякані, що навіть не наважувалися тікати. Тут так само вздовж усієї дороги видно було рясні сліди панічного масового утікання. Мені найяскравіше пригадуються три самокати, що лежали вкупі, потоптані, потрощені колесами екіпажів, що їхали за ними.
О пів на дев'яту годину ми перейшли через Річмондський міст. Хоч ми, звичайно, проходили цей міст хутко, проте я встиг помітити, що на воді плавали жмути якоїсь червоної маси; деякі мали кілька футів упоперек. Я знав, що це таке, роздивлятися було ніколи, а пояснення, що я його зробив, було куди жахніше, ніж це було справді. Тут, на Сурейському березі, знов земля була також укрита чорним порохом, опадом чорного диму і знову валялися трупи; не доходячи до станції, ми натрапили на цілу гору їх; але майже до самого Вартсу ми не бачили ні одного марсіянина.
Переходячи через почорніле поле, ми бачили, як оддалеки вискочили звідкілясь збоку і побігли в напрямку до річки троє людей. Але поза тим усе навколо, здавалося, спорожніло. Спереду, на горбовині, яскравим полум'ям горів Річмонд; а навколо міста не було ніяких слідів чорного диму.
Раптом, коли ми вже підійшли до Кью, ми зустріли гурт людей, що бігли. А далі понад дахами домів, яких сто ярдів од нас, з'явилася марсіянська бойова машина. Ми так і охололи від переляку. Небезпека була велика. І коли б лише марсіянин глянув униз — і ми напевно
