загинули б. Ми до того були охоплені жахом, що побоялися йти далі, звернули з дороги й заховалися в якомусь садку в повітці. Вікарій забився в куток, скорчився на землі й тихенько плакав; він рішуче одмовився йти далі.
Але моя рішучість дійти до Ледергеду не залишала мене. І як тільки присутеніло, я вибрався знову далі. Я пройшов спочатку кущами, далі пішов провулком, повз якогось великого будинку та обійстя, що до нього належало. Я знов вийшов на шлях до Кью. Вікарія я залишив у сараї, але хутко почув, що він доганяє мене.
Та вирушити в цю другу подорож з мого боку було найбільше безглуздя. Бо було ясно, що марсіяни зовсім недалеко від нас. Ледве вікарій наздогнав мене, як за луками, в бік Кью-Лоджа, ми знов побачили бойову машину, чи ту саму, що бачили недавно, чи, може, іншу. Чотири чи п'ять маленьких чорних постатей тікали від неї сірозеленим лугом; з першого ж погляду видно було, що марсіянин женеться за ними. Ступивши три раза, він наздогнав їх, але вони метнулися щосили вростіч з-під самих ніг у нього. Він не вживав своїх теплових променів, не нищив їх, але половив усіх поодинці й поклав їх у велику метальову скриньку, що висіла в нього за спиною, мов кошик з приладдям у робітника.
Тут я перше зрозумів, що марсіяни, можливо, і не мали на увазі знищувати переможене людство; я зрозумів, що в них могла бути й інша думка. На хвилину ми остовпіли з переляку; потім повернулися й кинулися тікати. Ускочивши в якусь хвіртку, ми опинилися в саду, обгородженому високим муром, і майже випадково скотилися в рів. Там ми пролежали, ледве зважуючись розмовляти між собою пошепки, поки небо не засяялося зорями.
Була, певно, одинадцята година ночі, коли ми знов наважилися йти далі. Але тепер ми не насміювалися йти шляхом, а обережно пробиралися садами й городами,
