Коли розвиднилося, крізь проламану стіну ми побачили постать марсіянина, що, як видко, стояв на варті і водночас доглядав іще розпечений циліндер.
Побачивши це, ми обережно, як тільки можливо, поповзли геть із освітленої кухні в темряву сусідньої комірки.
Раптом мене осяяла думка, що відразу з'ясовувала всю пригоду.
— Це п'ятий циліндер, п'ятий набій з Марса! Він улучив у цей дім і поховав нас під його руїнами, — прошепотів я.
Кілька хвилин вікарій сидів мовчки, потім пошепки став молитись:
— Господи, змилуйся над нами!
І я почув, як він тихенько заскімлив.
Крім його схлипування, в комірці панувала абсолютна тиша. Я ледве наважувався дихати й сидів, не відриваючи очей від маленької смужки світу, що проходила з-під дверей кухні. Передо мною з темряви ледве виступало блідою круглястою плямою обличчя вікарієве, його комірець і манжети. Раптом за стіною почувся заглушений стук молотка по металу, далі залунало шалене гикання, і, нарешті, після кількох хвилин тиші почулося шипіння, мов з парової машини. Всі ці звуки за стіною, зовсім незрозумілі для нас, довго не припинялися, і з кожною хвилиною до них дедалі ще приєднувалися нові звуки. Відразу розпочалося таке розмірене гуркотіння та гупання, що підлога й стіни затремтіли, а в коморі заскакав і задеренчав посуд.
Трапилося раз, що пасмо світу під дверима зникло, насунулася густа темрява.
Не можу пригадати, скільки годин просиділи ми в темряві, жахаючись вимовити слово, скулившись та тремтючи, поки, нарешті, не ослабла стомлена наша увага і не скував очей сон…
