В кухні панувала мертва тиша. Один тільки раз, десь зовсім близько, упав шматок штукатурки чи цегли.
Знадвору, зза стіни, чувся безперестанний брязкіт металю.
— Чуєте? — шепнув мені вікарій, коли незабаром почувся знову цей звук.
— Так. Що це?
— Марсіянин, — говорить вікарій.
Я прислухався.
— Але що ж то був за грюкіт і світ? Це не було теплове проміння — сказав я.
І на хвилину блиснув у моїй голові здогад: чи не спіткнулася часом об наш дім бойова машина, як тоді в Шепертоні об церковну вежу?
Наше становище було таке дивовижне й незрозуміле, що ми годин зо три-чотири просиділи мовчки на одному місці, аж поки не розвиднилося. Але ось помалу почало пробиватися всередину світло — не крізь вікно, яке було темне, а крізь трикутню щілину між трямком стелі й стіною, звідки вивалилася цеглина. Тепер ми вперше мали змогу сяк-так оглянути нашу кухню.
Вікно було розбите й догори завалене землею й шматками цегли. Купи уламків лежали на столі, за яким ми раніш сиділи, а також валялися навколо нас на підлозі. Завалило, здається, увесь дім. Перед вікном, біля горішньої лутки, стирчала вирвана з землі ринва. Вся підлога була засипана черепками. Проламано ту стіну в кухні, що сполучала її з домом; і через те, що світ проходив звідтіля, зовсім ясно було, що більша частина дому завалилася.
Дивовижним контрастом серед цієї руїни виступали білі з блакитними квіточками шпалери, гарненька шахва, розмальована за тодішньою модою блідозеленою фарбою і заставлена бляшаним і мідним посудом, та ще дешеві малюнки, що звішувались із стін над кухенною піччю.
