Ми засіли в кухні, попоїли хліба з шинкою й випили пива з одної пляшки; ми сиділи поночі, не зважуючись запалити світла. Вікарій все ще не міг опам'ятатися від переляку, але, як це не дивно, йому тепер не сиділося на одному місці, і він усе намагався йти далі. Мені довго довелося умовляти його ще під'їсти перед дорогою. Та тут трапилася пригода, через яку ми опинилися в полоні.
— Я гадаю, що нема ще й дванадцяти годин, — сказав я.
Не встиг я скінчити, коли раптом спалахнуло сліпуче яскравозелене сяйво. Кухню осяяло зеленуватим світлом, всі речі мовби вискочили з темряви і зразу ж ізнову зникли. Далі так струсонуло будинок і загримів такий гул, якого я ніколи не чув, і я дивуюсь, як ми залишились живі. В ту ж хвилину за спиною в мене розлігся страшенний грюкіт. Шкло з брязком посипалося з вікон; навколо нас полетіла цегла з стін, і з стелі, просто нам на голову обвалилася штукатурка й розбилася на тисячі шматків. Мене скинуло на підлогу. Я відлетів у куток, ударився об бічні двері головою й упав ошелешений. Вікарій потім розповідав мені, що я довго лежав непритомний. Коли ж я, нарешті, очутився, то виявилося, що ми, як і раніш, сиділи в темряві; він поливав мені водою на обличчя, а в нього самого, як я довідався потім, лице було вогке від крови, що стікала з розсіченого лоба.
Деякий час я нічого не міг пригадати, що трапилося. Потім потроху пам'ять вернулась. Я відчув біль від рани на скроні.
— Вам краще? — пошепки спитав мене вікарій.
Я нарешті відповів, а потім сів.
— Тихше! — сказав він. — По всій підлозі валяються черепки посуду. Коли ви ворухнетесь, то неодмінно знімете гармидер, а вони, здається, тут, за стіною.
Ми сиділи так тихо, що навіть чути було дихання.
