Він був зовсім сам на всьому полі.
Потім раптом, аж здригнувши від несподіванки, він завважив, що сірі цеглини попелястого шлаку, які вкривали метеорит, почали відвалюватися на самому кінці, коло круглого краю. Цілі клоччя шлаку падали й сипались на пісок. Великий шматок зненацька відлетів і впав з гострим шумом, від якого серце в Оґілві завмерло…
За цілу хвилину він ледве міг втямкувати значіння того всього; потім, не зважаючи на великий жар, що пашив від Речі, він зліз униз, в саму яму, ближче до маси, щоб пильніше роздивитися. Навіть тоді він гадав, що причиною цього було охолодження тіла. Але — що заперечувало цю думку, так це те, що попіл падав якраз з кінця циліндра.
Тільки тоді він помітив, що верхня кругла частина циліндра дуже поволі крутилася. Це був такий повільний рух, що він помітив його тільки тоді, коли чорна плямочка, яка була якихось п'ять хвилин коло нього, тепер опинилася на іншому боці кола. Навіть тоді він ледве чи хоч на крихту розумів, що то мало означати, поки аж не почув здушений звук і якесь дряпання та не побачив, що чорна плямочка посунулася на цілий вершок уперед. Тоді, мов блискавка, його мозок осяяла думка. Циліндер був штучний, порожній, з покришкою, що сама відкручувалася! Щось із середини циліндру відкручує покришку!
— Оттаке діло! — скрикнув Оґілві. — Там є людина, там — люди всередині! Вони вже мало не попеклися! Намагаються видертись!
Відразу метким розумом він зв'язав це з вибухами на Марсі.
Думка про замкнених істот була така жахлива, що він, забувши про спеку, приступив до циліндра, щоб допомогти відкручувати. Але, на щастя, неясне проміння від циліндру зупинило його на місті раніше, ніж він устиг
