Оттак обопільна наша боротьба, хутко загострюючись, скінчилася на одвертій ворожнечі. Два дні ми тихо боролися, пошепки сперечалися, штовхалися билися. Траплялося, коли я починав його лупцювати, по чому попало; пробував і умовляти й прохати. Навіть один раз пробував його підкупити останньою пляшкою бурґундського вина, бо в кухні була помпа від дощової води, звідки я міг брати воду пити. Та на нього ніщо не впливало — ні ласка, ні сила: він був зовсім несамовита людина. Він не міг себе стримати, щоб не накидатися на їжу, як не міг і не бурмотати про себе. Він не хотів дотримувати найелементарнішої обережности, і життя наше, без того жахливе, ставало пеклом. Поволі я почав розуміти, що його покинув розум, та завважувати, що єдиний мій товариш у цій задушливій нудній темряві є людина божевільна.
Згадуючи дещо з того, що збереглося в моїй пам'яті з тих часів, треба думати, що й я був часами недалекий від божевілля. Ледве я засипав, як мені снилися химерні та бридкі сни. Мені здається, як це може не дивно, що лише боягузтво цієї людини та її ненормальність урятували мене від божевілля.
На восьмий день він почав говорити голосно, замість шепоту, як попереду, — і що тільки я не робив, я не міг примусити його говорити тихше.
— Справедлива кара твоя, боже! Справедлива! — викрикував він без кінця. — Нехай впаде вона на мене й на близьких моїх! Ми тяжко провинилися, ми зламали закони твої… Навкруги були злидні, горе; бідняків у болото втоптували, і я спокійно дивився на це. Своїми проповідями я ще дужче роздмухував полум'я людського божевілля, — прости мені, боже, цю мою провину, — в той час, коли я мусив би підняти проти цього свій голос, хоча б довелося мені і вмерти за це. Я повинен був кликати: „Покайтеся, покайтеся, ви, гнобителі бідних, нещасних! Ви відповісте за це перед богом!“
