Потім він раптом вертався до питання про їжу, що я її затримував від нього; він просив, молив, плакав і, нарешті, починав загрожувати. Він починав говорити піднесеним голосом, я його просив говорити тихше. Він зрозумів, що це на мене дуже впливає і починав загрожувати, що він закричить і наведе на нас марсіян. Спочатку це вжахнуло мене, але я зараз же зрозумів, що найменша з мого боку уступка безмежно зменшить надію врятуватися. Я казав, що не боюся його погрози, хоча справді не був певний, що він не виконає її. В кожному випадку він того дня цього не зробив. Ввесь час на восьмий і дев'ятий день він говорив голосно, щоразу підвищуючи тон. Під кінець дев'ятого дня розпочалися прохання, загрози й покаянні промови — цілий потоп нісенітниці, безглузде базікання хворої людини, аж гидко й жалко було слухати. Потім він заснув, але скоро прокинувся й знов узявся за своє. Тепер він почав говорити так голосно, що треба було аж примушувати його замовчати.
— Тихше! говоріть тихше! — благав я.
Я чув у темряві, як він став на коліна біля казана на підлозі, де раніш сидів.
— Я занадто довго мовчав, — сказав він так голосно, що не можна було не почути надворі. — Тепер я мушу сказати свої визнання. Горе цьому маловірному містові! Горе! Горе!.. Горе мешканцям землі, бо голос труби…
— Мовчіть! — прошипів я, схопившись на ноги з переляку, що марсіяни можуть почути, — ради всього святого, замовкніть!..
— Ні! — закричав він на все горло, теж встаючи й піднімаючи вгору руки. — Я буду говорити! Господь говорить моїми устами…
За три ступені він уже опинився біля дверей до кухні.
— Я буду говорити! Я йду! Ми занадто довго гаялись!
Я простяг руку, налапав на стіні сокиру рубати м'ясо й миттю кинувся за ним. Я озвірів від жаху; раніше
