він добіг до середини кухні, я був поруч його. Остання крапля людського жалю прокинулась в моїй душі і я повернув сокиру лезом до себе й ударив його обухом. Він як сніп повалився на землю, лицем уперед. Я спіткнувся об нього і став над ним, важко дихаючи. Він не ворушився.
Раптом я почув гамір зовні: із стін з шумом посипалася штукатурка і щось темне затулило трикутню щілину. Я повернув голову і побачив нижню частину машини-робітника, що помалу посувалася зокола поуз щілини. Один її полапок вигинався між уламками стіни; далі з'явився другий полапок і став намацувати вхід над поваленою із стелі бантиною… Я так і прикипів на місці й з жахом дивився, що буде далі. І раптом крізь прозору, мов шкло платівку, вставлену з боку машини, я побачив обличчя, коли так можна це назвати, і великі темні очі марсіянина, що зазирали крізь щілину. Потім довгий металевий полапок машини, вигинаючись, мов гадюка, став помалу просуватися крізь дірку.
Я повернувся з великим зусиллям, переступив через тіло вікарієве й зупинився біля дверей до комірки. Тепер уже полапок ярдів на два просунувся в кухню і, хутко вигинаючись характерними поривчастими рухами, обмацував стіни й підлогу. Хвилину я стояв мов зачарований, не маючи змоги одірвати очі від цієї гадини, що наче скоками наближалися до мене: потім хрипким голосом крикнув і через силу перейшов до комірки.
Я ледве стояв на ногах і жорстоко тремтів. Одхиливши двері в льох для вугілля, я стояв серед темряви, не відриваючи очей від ледве помітної смужки світла з-під дверей в кухню і прислухаючись. Чи бачив мене марсіянин? Що він там робить тепер?
А там щось ворушилося — так тихо-тихо: то стукалося об стіну, то повертаючись брязкотіло ледве чутним металевим брязком, мов ключі на каблучці. Потім якесь
