Раніш, як іти в комору за харчами, я замкнув на засув двері з комірки до кухні. В коморі було порожньо — ані кришки не залишилося від їжі. Відкривши це, я вперше віддався почуттю безнадійного розпачу. Очевидно марсіянин напередодні забрав усе.
Два наступних дні, — одинадцятий і дванадцятий, — я нічого не їв і не пив, — весь цей час я просидів у темній комірці, охоплений безмежною байдужістю до всього. Губи засмагли, в горлі пересохло. Сили щохвилини все зменшувалися. Думки мої крутилися лише навколо їжі. Мені здавалося, що я оглух, бо грюкіт машини за стіною, що я звик його чути останні дні, тепер раптом зовсім припинився. Я не почував у собі досить сили, щоб безшумно доповзти до щілини, інакше я був би давно біля неї.
На дванадцятий день так мені захотілося пити, що я наважився зійти з свого місця й сяк-так доповз до скрипучої помпи, що стояла біля рурки, що нею виходила брудна вода з кухні. Не зважаючи на те, що мене могли почути марсіяни, я проте здобув брудної, почорнілої дощової води і випив зразу дві повних шклянки. Це надзвичайно освіжило мене й відновило мої сили; та надало мені бадьорости ще й те, що після скрипіння помпи в щілині не з'являлися зовсім дослідницькі полапки марсіян.
В ці два дні я багато думав про вікарія, про його смерть, але думки плинули якось уривчасто й не кінчалися ніяким висновком.
