На тринадцятий день я випив ще води, дрімав; в голові безладно товклися думки про їжу і складалися невиразні плани про втечу. Кожен раз, як я починав дрімати, мені мріялись жахливі привиди, смерть вікарія, або пишні обіди; але й увісні і тоді, коли я не спав, мене не кидало болісне почуття голоду, що примушувало мене безперестанку пити воду. Світ, що проходив з кухні в комірку тепер уже був не сірий, а червоний. Загострено хоробливій моїй уяві він видався за колір крови.
На чотирнадцятий день я увійшов у кухню й вельми здивувався, побачивши, що вся щілина в стіні заросла червоною травою, від чого присмерки, що панували раніш у кухні, перетворилися в темно-червону напівтемряву.
На п'ятнадцятий день, коли ледве ще почало розвиднятися, мене вельми здивували знайомі звуки, що йшли з кухні. Пильно прислухавшись, я впевнився, що це дряпає й щось обнюхує собака. Я увійшов у кухню й побачив, що в щілину, крізь червону траву, висунулася собача морда. Я страшенно здивувався. Почувши людину, собака гавкнув і замовк.
Мені впало на думку, що коли б пощастило тишком заманити його в кухню, я міг би вбити його й з'їсти. Та й без цього вбити його треба було, щоб він не навів на мене марсіян.
Я став тихенько підходити до нього й пошепки кликати: „собачко, собачко!“ Але він раптом вихопив морду із щілини й зник.
Я довго прислухався, — безперечно, я не глухий, але, в ямі панувала тиша. Я чув якісь звуки, мов би тріпотіння крил, потім хрипке каркання, — та й годі.
Довго лежав я біля щілини, ніяк не наважуючись відхилити червону траву, що затуляла її. Раз чи два я чув мов би кроки собаки, що вовтузився десь у піску далеко підо мною. Багато разів до мене долітали пташині звуки, але більш нічого не було чути.
