Не пам'ятаю вже, скільки годин я простояв на хисткому валі, балянсуючи на своїх вельми знесилених ногах і зовсім забувши про те, що треба звідціля тікати. В тій жахливій норі, звідки я оце нарешті виліз, я звик з нечуваною гостротою думати про одно лише, — про найближче: про свій порятунок. Я не уявляв собі, які можуть статися зміни на землі, і не сподівався побачити цю надзвичайну, вразливу картину нового незнаного вигляду. Я гадав побачити на місці Шину купи руїн, а замість того побачив понурий, казковий краєвид іншої плянети.
В цю хвилину мене охопило якесь особливе почуття, невідоме людям, але добре знайоме бідолашним тваринам, що їх підбила під свою владу людина. Я почув те саме, що мусив би почувати якийсь трусик, коли б, вертаючись до своєї нори, він несподівано наткнувся на десяток землекопів, що на тому місці копали б яму для підмурку нового будинку. Я відчув перший кволий натяк, тільки блідий промінь чогось такого, що так пригнічувало мене багато днів, а потім обернулося в таке виразне, свідоме почуття в почуття повалення людини з престолу, в свідомість того, що я вже не цар природи, а така ж сама тварина як і всі інші тварини на Землі, що опинилися під п'ятою марсіян. Я думав, що нам тепер, як і всім тваринам, доведеться тікати й ховатися та визирати із свого захистку. Велич панування людини минула.
