я зовсім був переконаний в його правдивості. До цього часу в мене ще була невеличка надія, — краще сказати, не надія, а звичка так думати.
— Нас подолано, — повторив він; непохитня певність бриніла в його словах. Все загинуло, — говорив він. — А марсіяни втратили лише одного — тільки одного! Вони міцно стали на ноги. Вони перемогли нас, найбільшу силу на Землі. Вони втоптали нас у болото й переступили через нас. Смерть одного марсіянина біля Вейбріджу лише щасливий випадок. А це ж іще піонери. Прийдуть ще інші… ці зелені летючі зірки… За останні п'ять чи шість день я не бачив жадної, але я певний, що вони й зараз денебудь падають щоночі. Нічого не вдієш. Ми в їхніх руках. Нас подолано.
Я не відповів. Я сидів, утопивши очі в простір, і марно намагався придумати якесь заперечення на його слова.
— Та це навіть і не війна, — говорив він далі. — Яка вже там війна!? Що за війна може бути між людьми й комашнею?
Я пригадав ніч на обсерваторії й спостереження Оґілві.
— Проте після десятого вистрілу вони більше не стріляли, принаймні, до того дня, коли впав перший циліндер.
— Як це ви знаєте? — запитав він.
Я пояснив. Він замислився.
— З гарматою щось сталося: може, зіпсувалася? — спитав він. — Але що з цього? Вони полагодять. А коли б навіть і відклали, хіба це щось змінить? Чи багато треба, щоб упоратися з комашнею? Комашня метушиться, будує свої міста, живе своїм життям, воює між собою творить, можливо, революції. Та коли людям заманеться прибрати їх із шляху, їх прибирають, — та й годі. Так буде й з нами. Ми — та ж сама комашня, тільки…
— Ну?
— Тільки ми є їстівна комашня!..
Ми сиділи, дивлячись один на одного.
