— Що ж, на вашу думку, вони з нами робитимуть? — запитав я.
— От про це я думаю ввесь час, — сказав він, — про це саме я й думаю. Від Вейбріджу я пішов на південь і ввесь час, ідучи, думав. Я розумів, що буде. Всі навкруги мене кричали, хвилювалися, впадали в розпач. Я не люблю кричати. Мені не раз зазирала у вічі смерть. Я — салдат, що бував у бувальцях; не для парадів служу, і чи добре це, чи недобре, але я знаю, що смерть є смерть. І коли хочеш урятуватися, то не губи розуму, а думай. Я бачив, що всі кинулися втікати на південь, отже я сказав собі — „для всіх там не вистарчить харчів“, — і вернувся назад. Я став триматися біля марсіян, як горобець стріхи хазяїна. А там, — він махнув рукою, показуючи в далечінь, — там гинуть з голоду натовпами, штовхаються, душать один одного…
Він глянув на мене й незграбно спинився.
— Звичайно, багато з тих, що мають гроші, виїхали у Францію.
Він замовк і, здавалося, вагався чи себе виправдувати передо мною, чи ні; а потім, поглянувши на мене, став, говорити далі:
— Тут, у цій місцевості, є чим прогодуватися. По склепах залишилися консерви; єсть горілка, вино, мінеральні води. Нема тільки простої води в водопроводах, що тепер усі спорожніли. Так ось я говорив вам, що я тоді думав. „Вони — істоти розумні“, сказав я собі. Як видно з цього — ми їм потрібні на їжу. Поперше, вони розпочнуть, звичайно, з того, що розтрощать дощенту весь наш лад і організацію, — знищать наші машини, наші кораблі, гармати, наші міста. Все це загине. Коли б ми були ростом з комашню, тоді вони могли нас іще помітити. Але ми — не комашня. Все це надто однородне і непокладне, щоб залишити в непорушному стані. Оце є перше, до чого я додумався. Га, що ви на це скажете?
