Я мовчки погодився.
— Оттак воно є. Все це я гаразд обміркував. Добре! Тепер далі. А далі те, що нас будуть хапати, коли буде потреба в цьому. Досить якомусь марсіянинові пройти кілька миль — і до його послуг будуть цілі отари їстівних тварин: хіба мало нашого брата тепер тікає по всіх шляхах? Якось я бачив у Вандзеворті, як один марсіянин валив будинки й нишпорив серед руїн. Але вони не будуть робити так. Як тільки вони пошлють до дідька всі наші гармати й кораблі, зруйнують наші залізниці, коли вони скінчать з усім цим, що вони тепер роблять, вони візьмуться до полювання. Вони будуть систематично виловлювати нас поодинці, вибиратимуть з нас найкращих і садовитимуть у клітки. Вони неодмінно за це візьмуться і скоро, — ось побачите!.. Покищо вони не заходжувалися біля нас. Вам це все ще не ясно?
— Як іще не заходжувалися? — вихопилося в мене.
— А звичайно ні. Все, що було досі, лише тому й сталося, що в нас не вистачило розуму сидіти тихо. Ми надокучили їм своїми гарматами та й іншими дурницями. Ми загубили розум і побігли натовпами, самі гаразд не знаючи, куди, бо й там, куди ми бігли, було аж ніяк не більше безпечно, ніж там, звідки ми бігли. Їм покищо не до нас. Вони ще заклопотані своїми справами — складанням машин, виготовленням матеріялу, якого вони не могли захопити з собою. Їм ще багато праці: треба виготовити все потрібне, щоб як слід прийняти своїх нових земляків. Може, тому й циліндри перестали падати, що вони там на Марсі бояться стріляти, — бояться, щоб не поцілити своїх. І замість тікати та динамітом навмання робити вибухи, гадаючи когось із них таки так забити, — нам краще погодитися з новим ладом. Ось як дивлюся я на все це. Звичайно, це зовсім не те, що мріє людина для людськости, але це те, що факти наказують робити. Отже й я роблю все на основі цього
