принципу. Нації, міста, цивілізація, поступ — поринуло в небуття. Цій грі — кінець. Нас побито.
— Але коли це все так, то для чого жити?
Гармаш на хвилину подивився на мене.
— Прощавайте тепер театри й благословенні концерти на мільйон років або близько того. Прощавай Королівська Академія Мистецтв. Прощавайте веселі захисні обіди по ресторанах. Коли ви звикли до розваг, то ви програли гру. Коли ви маєте деякі салонні звички й манери, коли ви не можете байдужно дивитися, як їдять груші просто з ножа, або кидають попіл на підлогу, то ліпше заховайте свої звички в кишеню: вони тепер ні до чого.
— Ви хочете сказати…
— Я хочу сказати, що такі люди, як я, будуть жити для продовження людського роду. І, кажу вам, я твердо постановив жити. І коли не помиляюся, то й ви покажете те, що в собі маєте. Нас не знищать — о, ні! Мало того, я не дамся, щоб мене піймали, а потім приручали чи годували на убій. Ух! Ви тільки уявіть собі отих брунатних плазунів!
— Не може бути, щоб ви хотіли…
— Так, я буду жити, під їхньою владою, я все це обміркував і склав плана. Нас перемогли. Бо знаннів у нас мало. Нам треба вчитися і тоді будемо мати надію перемогти їх. А поки ми вчимося — треба жити. Мусимо триматися незалежно, поки ми вчимося. Ось що нам треба робити. Розумієте?
Я дивився на нього, глибоко зворушений і вражений рішучістю цієї людини.
— Так ви — справжня людина! — вихопилося в мене. Я міцно стиснув йому руку.
— Еге, бачите, — говорив він, поблискуючи очима, — це все обміркував я наскрізь, еге-еге!
— Говоріть далі.
