люди. Підемо в Британський Музей і заберемо всі книжки відтіля. Головне — не згубити нічого з того, що ми вже знаємо, та вчитися далі.
А за марсіянами доведеться пильнувати. Декому з нас доведеться пролізти до них, щоб стежити за ними й давати відомості своїм. Коли все буде як слід улаштовано, можливо й я до них піду, тобто дам їм змогу піймати себе. Та найголовніше — це їх не чіпати, не дратувати. Нічого не красти у них. Коли ми станемо їм упоперек шляху, то вони нас знищать. Ми мусимо упевнити їх, що нічого лихого проти них не думаємо робити. Адже марсіяни, гадаю, розумні істоти: вони не будуть нас чіпати, коли матимуть усе потрібне! Навіщо ж душити без потреби нешкідливих для них робаків?
Він замовк.
Потім поклав на моє плече свою засмаглу руку й став говорити далі.
— І знаєте, кінець-кінцем, нам може й учитись доведеться не довго. Уявіть лише: раптом виходить чотири чи п'ять таких бойових машин. Теплові проміння гуляють праворуч і ліворуч. І в них, у цих машинах, жадного марсіянина, а люди, — люди, що навчилися ними керувати! Може ще й я доживу до цього, — доживу й побачу цих людей. Ви тільки уявіть, що в руках людських є хоч одна така машина та ще до того теплові проміння, які можна кидати, куди побажаєш! Уявіть, що все це ви маєте в своїх руках! Ну, що ж з того, що нам довелося б чимало дечого розбити й змолоти на порох, після того всього? Уявляю, як витріщили б на нас свої чудові очі марсіяни! Я так і бачу їх перед своїми очима.
Яка паніка зчиниться, як вони метнуться до своїх інших апаратів та машин! Та все даремно, — щось розладналося в справах. Коли вони почнуть налагоджувати свої машини, коли вони виступлять, а тут зненацька — ш-ш-ш, бум, ба-бах, ш-ш-ш! — тепловий промінь
