скеровано на них, — і готово! Людина завоювала свій попередній стан на Землі.
Сміливість фантазії цього салдата, його бадьорість та впевнений голос цілком захопили мене. Я без вагання повірив у можливість здійснити його плани і в майбутнє людськости, як він її уявляв. Можливо, що читач назве мене за це „легковірний дурник“. Але нехай пам'ятає ріжницю його й мого стану: він, читач, уважно читає книжку й може все гаразд обміркувати, а я, боязко озираючись, ховаюся в кущах і слухаю, ввесь час охоплений сумними почуттями і заклопотаний подіями.
Ми розмовляли майже увесь ранок, а потім виповзли з кущів і, озирнувшись на всі боки — чи не видно де марсіян, — швидко перебігли до хати на Путнейському горбі, де він оселився. Він ховався там у льоху для вугілля. І тут тільки, коли я побачив його працю цілого тижня — вузенький підземний хід, ярдів десять уздовж, який він гадає прокопати до головного проточного риштаку на Путнейському горбі, — я вперше зрозумів, яка велика ріжниця між його сміливими мріями та його працьовитістю. Але я ще так вірив йому, що вкупі з ним працював до полудня біля цього підкопу. У нас була тачка: ми вивозили землю й звалювали її біля задньої стіни кухні. Між працею ми трохи попоїли консервової юшки з телячої голови й запили вином: все це ми найшли в коморі.
Ця важка праця давала якесь дивне полегшення від болісної свідомости того, що трапилися якісь надзвичайні зміни в житті людини. Пильно працюючи, я ввесь час обмірковував з усіх боків його план, — і поволі закрадався до моєї свідомости сумнів. Та все ж я не переставав копати, задоволений, що передо мною є мета.
Попрацювавши з годину, я став прикидати в голові, скільки приблизно ярдів треба прокопати, щоб довести підкоп до головного риштака. Виходило, що дуже багато, не
